Совість як засіб оцінювальної психотерапії В.Франкла

Несправа М.В.

Анотація. У статті розглянуто питання, висунуте засновником логотерапії В. Франклом: як можлива оцінювальна психотерапія, існування якої пов’язано із вирішенням дилеми втручання з боку психотерапевта у ціннісну сферу пацієнта? Визначено роль совісті як засобу діагностування та вибору цінностей у логотерапії.

Ключові слова: логотерапія, екзистенційний аналіз, цінності, сумління, невроз.

Останні десятиліття в українському психологічному консультуванні та психотерапевтичному дискурсі підвищується увага до логотерапії В. Франкла. У сучасних умовах повномасштабної війни його доробок набуває особливої актуальності через збільшення підстав до втрати сенсу життя та виникнення екзистенційного вакууму і ноогенних неврозів.  До речі, відповідно до порядку та умов надання психологічної допомоги особам, які звільняються або звільнені з військової служби, з числа ветеранів війни, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, членам сімей таких осіб, постраждалим учасникам Революції Гідності та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни і членам сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць України, згідно наказу МОЗ №2118 від 13.12.2023 [7] логотерапію та екзистенційний аналіз / екзистенційну терапію включено до переліку методів психотерапії з доведеною ефективністю.

Хоча логотерапія та екзистенційний аналіз В. Франкла мають витоки у клінічній практиці, проте вони спрямовують нас на рівень метаклінічної теорії. Зокрема, одна із важливих проблем психотерапевтичної практики, яку В. Франкл порушує в різних роботах, а більш послідовно розглядає у статті «Філософія і психотерапія» [14], пов’язана із питанням щодо втручання психотерапевта у ціннісну сферу пацієнта. В. Франкл зазначає, що лікарі під час своїх консультацій стикаються із світоглядними рішеннями й особистісними оцінками, що виходять від пацієнта і які неможливо ігнорувати. Лікар вимушений висловити будь-яке ставлення до таких рішень та оцінок, зокрема, з тієї причини, що хворий дуже часто перекладає на лікаря всі свої духовні проблеми і вимагає підказати йому вихід. У такому разі, виникає запитання: чи має право сумлінний лікар ухилитися від таких порад? Або навпаки, лікарю дозволено оціночне ставлення до проблеми та акцентування етичних цінностей? Тобто: чи можлива оцінювальна психотерапія? Водночас В. Франкл формулює і наступне запитання: а яким чином вона можлива?

На думку В. Франкла у цього запитання є всього одна конкретна відповідь. Вона пов’язана із такою формальною етичною цінністю як відповідальність, що сама по собі є передумовою для будь-яких інших актів оцінювання, проте не визначає їхньої ієрархії. Відповідальність являє собою, так би мовити, граничне значення етичного нейтралітету, до якого повинна проникати психотерапія як явна і неявна оціночна діяльність.

Слід зазначити, що розкриття вище вказаного рішення у більш практичній психотерапевтичній площині потребує з’ясування таких ключових категорій логотерапії, як цінності та совість. Проте, їх взаємозв’язок залишається поза увагою вітчизняних фахівців, як у науковому, так і в навчально-методичному вимірах. Сучасні науковці здебільшого зосереджуються на певних логотерапевтичних методах і прийомах психокорекційної роботи, як-от: дерефлексія, «сократівський діалог», персональне осмислення життя [8], парадоксальна інтенція  [8; 10], або таких ключових логотерапевтичних питаннях, як: сенс життя [3; 6], свобода і відповідальність [6], екзистенціальні виміри [1], ціннісний підхід до світогляду [9]. Також і в систематичних оглядах навчально-методичної літератури [2; 4; 5; 11] бракує інформації щодо ролі, яку совість, як засіб діагностування та вибору цінностей відіграє у психотерапевтичній практиці.

Отже, розкриття зазначеного питання стане за мету даної статті.

Переходячи до розгляду виокремленого В. Франклом питання щодо оцінювальної психотерапії, спочатку зупинимося на двох полюсах цього питання, які він зазначив як певну дилему.

З одного боку, вся лікарська (зокрема, психотерапевтична) практика спрямована на забезпечення здоров’я пацієнта, як у фізичній, так і у психічній площині. На думку В. Франкла [14], будь-яка психотерапія розгортається на тлі апріорного горизонту і в її основі обов’язково лежить певна антропологічна концепція. Не буває психотерапії, що не враховує світогляду та людського образу. І якщо психоаналітик стверджує, що утримується від будь-яких оціночних суджень, то навіть саме це утримання (як феноменологічне εποχή) з його боку вже є оціночним судженням. Тобто, як зазначає В. Франкл, психотерапія, яка вважає себе незалежною від цінностей, насправді просто не розрізняє цінностей і є бездуховною. Так само як колись існувала психологія без душі, так і зараз, наполягає В. Франкл, є психологія без духу. Однак саме психотерапія повинна остерігатися такої «сліпої плями», оскільки інакше вона є позбавленою своєї найважливішої зброї в боротьбі за душевне здоров’я пацієнта. За В. Франклом, невроз як такий зрештою укорінений саме у сфері духовного. Це означає, що невроз розвивається або зберігається під впливом певних світоглядних установок. Тому втручання в сферу особистого світогляду пацієнта, через оцінювання з боку лікаря, на думку В. Франкла, є, в певному сенсі, важливим. Особливо, це стосується проблеми подолання ноогенних неврозів, які виникають не з комплексів і конфліктів (як прийнято у традиційному розумінні), а із докорів совісті та ціннісних конфліктів.

З іншого боку, В. Франкл [14] натякає, що лікар у жодному разі не повинен виходити за межі своєї компетенції. Психотерапевт, на відміну від уповноваженого на це духівника, не має права безпосередньо перекладати свою ієрархію цінностей на пацієнта, вплітати цю ієрархію в психотерапевтичну практику. Тобто психотерапевт не має права займатися світоглядним нав’язуванням. Таким чином, логотерапевту потрібно остерігатися брати на себе відповідальність замість пацієнта, так як логотерапія має за мету виховання відповідальності. Спираючись саме на особисту відповідальність, хворий мусить самостійно пробиватися до конкретного сенсу свого особистого буття-в-світі. Екзистенційний аналіз повинен привести людину до усвідомлення власної буттєвої відповідальності. Проте, екзистенційний аналіз в жодному разі не повинен зазначати особі конкретних цінностей. Отже, психотерапевту слід обмежуватися лише тим, щоб допомогти пацієнтові самостійно досягнути реалізації цінностей та смислу, що очікують на нього.

Вирішення зазначеної дилеми, в першу чергу, пов’язано із роллю, яку під час вибору цінностей, відіграє совість пацієнта. Цінності по своїй суті є смисловими універсаліями [13], що кристалізувалися через узагальнення типових ситуацій, з якими людству довелося стикатися в історії. Цінності, як наголошує В. Франкл, мають не ієрархічну, а порядкову структуру, бо випливають не з моральних чи етичних приписів, а з емпіричного і фактичного опису того, що відбувається в людині, коли вона оцінює власну поведінку або поведінку іншого.

Як же здійснюється вибір цінностей людиною? Цінності, як зазначає В. Франкл, притягують людину, яка завжди вільна прийняти або не прийняти ту цінність, що пропонує їй ситуація. Наявність різного типу цінностей у тій чи іншій конкретній життєвій ситуації створює своєрідне поле сил, що впливає на свідомість індивіда. Іншими словами, на практиці людині дуже часто доводиться ніби «розриватися» між різними цінностями, що тягнуть її якщо не в протилежних, то в істотно відмінних напрямках. Тому людина, як вважає В. Франкл, потребує механізму, який би давав змогу обирати найголовніше з усього різноманіття доступних цінностей. І такий механізм, на його думку, є совість людини. Отже, пряме призначення совісті, за В. Франклом, ‒ відкривати людині Необхідне, яке завжди Єдине. Тобто йдеться про ту єдину унікальну можливість конкретної особистості в конкретній ситуації.

У такий спосіб, совість є інтуїтивною і творчою здатністю,  яка навіть може наказувати людині зробити щось, що суперечить тому, що пропонується суспільством, до якого вона належить. Для ілюстрації В. Франкл наводить умовний приклад [12] творчої совісті індивіда із племені канібалів, яка цілком може виявити, що в конкретній ситуації буде більше сенсу пощадити ворога, ніж його вбивати. Таким чином, совість починає революцію, і те, що сьогодні було унікальним сенсом, може завтра стати універсальною цінністю: «Не вбий». І якщо розум потрібен людині насамперед для того, щоб визначати найефективнішу реальну дію в тій чи іншій конкретній життєвій ситуації, то совість ‒ для того, щоб виявляти найцінніше. Приклад такого виявлення ми зустрічаємо у житті самого В. Франкла, коли він, отримавши  американську візу міг врятуватися від жахів голокосту, виїхавши з Відня. І ця дія була б для нього найбільш раціональною з точки зору збереження власного життя. Проте за закликом власної совісті, він залишився із престарілими батьками у Відні, відмовившись від еміграції. І хоча незабаром В. Франкл разом із ними потрапив до нацистського концтабору, він ніколи не шкодував про обране рішення.

Ще один важливий момент щодо розуміння совісті пов’язаний із її трансцендентним походженням і свободою. На думку В. Франкла [13], совість може бути зрозуміла тільки під надлюдським кутом зору. Коли ми на самоті відверто ведемо розмову із самим собою, то співрозмовника в таких діалогах, як вважає В. Франкл, можна назвати Богом, незалежно від того, чи є ми віруючими чи атеїстами. В першому випадку це буде Бог у релігійному розумінні (відповідно, совість як передостання інстанція), в другому ‒ «підсвідомий Бог» (совість як остання інстанція).

Отже, звернення до совісті, саме і є можливим рішенням дилеми ціннісного втручання. З одного боку, відбувається певне звернення пацієнта до цінностей. З іншого боку, лікар не нав’язує цінності, так як питання перед ким (Богом, совістю) пацієнт відчуває відповідальність, він вирішує самостійно. Відповідно, вибір цінностей і побудова їхньої ієрархії також залежать від того, на що наважився сам хворий. Важливим, як підкреслює В. Франкл, є вже сам той факт, що хворий приймає цінності та відчуває відповідальність без лікарських установок і нав’язувань. Таким чином, хворий під час психотерапії приходить до розуміння власної відповідальності як визначальної риси свого існування. За власною ініціативою він обирає цінності, які відповідають його неповторній особистості та унікальній долі.

Підсумовуючи, слід погодитися із В. Франклом, що ми живемо в той час, коли поширюється почуття смисловтрати. Тому перед логотерапевтом постає задача повернути людині довіру до несвідомого [13], щоб вона могла почути вимогу совісті, яка притаманна кожній конкретній ситуації.

Висновки. В. Франкл формулює питання можливості оцінювальної психотерапії, яке пов’язано із наступною дилемою: з одного боку, для психотерапії існує необхідність оціночного ставлення до проблеми, з іншого боку є моральна неможливість нав’язування цінностей психотерапевтом.

Вирішення вказаної дилеми пов’язано із питанням співвідношення цінностей і совісті. Цінності у системі В. Франкла виступають як певні атрактори, що притягують людину і створюють своєрідне поле сил, які впливають на свідомість індивіда у тій чи іншій життєвій ситуації. Іноді відбуваються ситуації, в яких людина опиняється перед вибором цінностей і принципів, що суперечать один одному. Такий вибір не здійснюється довільно, а підпорядкований совісті, яка дає людині свободу прийняти відповідальне рішення. Тобто цінностям необхідно пройти перевірку совістю людини. Отже, совість є органом духовного несвідомого, що дає змогу інтуїтивно відчути й знайти той смисл, який криється у будь-якій ситуації.

Отже, задачею логотерапевта для вирішення дилеми втручання у ціннісну сферу пацієнта є спрямування останнього до його власної совісті. Логотерапевт,  повинен розширити поле зору пацієнта та прояснити спектр цінностей і смислів. Проте вибір з цього спектру пацієнт, знаходячи справжній сенс, здійснює сам. Це дозволяє викликати у пацієнта власну відповідальність як визначальну рису свого існування. Саме у такий спосіб вибір цінностей і визнання відповідальності здійснюється пацієнтом без жодного нав’язування з боку лікаря.

Література

1. Запорожченко, О. (2020). Екзистенціальні виміри логотерапії В. Франкла. Сучасна психологія: проблеми та перспективи. Збірник наукових праць, 77-80.
2. Каліна, Н.Ф. (2010). Психотерапія: підручник. Академвидав.
3. Карачинський, О. (2016). Сенс як інтегративна основа особистості у теоріях особистості і логотерапії В. Франкла. Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія : Психологічні науки, 3, 87-97.
4. Карпенко, Є.(2015). Методи сучасної психотерапії: навч. посібник. Посвіт, 2015.
5. Кошова, І.В., Литовченко, Н.Ф. (2022). Психотерапія: навч.-метод. посібн. Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя.
6. Москалець, В. (2011). Смисл життя, свобода та відповідальність особистості у вченні Віктора Еміля Франкла. Психологія особистості, 1, 86-98.
7. Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про організацію надання психосоціальної допомоги населенню» №2118 (2023). https://moz.gov.ua/article/ministry-mandates/nakaz-moz-ukraini-vid-13122023–2118-pro-organizaciju-nadannja-psihosocialnoi-dopomogi-naselennju
8. Осика, О.В. (2013). Логотерапія В. Франкла в психокорекційній роботі зі школярами. Проблеми сучасної психології, 21, 531-541.
9. Сопівник, Р.В. (2018). Концептуальні основи формування ціннісного світогляду особистості у системі логотарапевтичних поглядів Віктора Франкла. Науковий вісник Нац. університету біоресурсів і природокористування України. Серія : Педагогіка, психологія, філософія, 279, 278-283.
10. Шпортун, О. (2016). Парадоксальна інтенція В. Франкла у психотерапії неврозів. Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія : Педагогічні науки, 3, 267-278.
11. Яцина, О.Ф.(2021). Основи психотерапії: практикум. Навчально-методичний посібник. Ужгород.
12. Frankl, V. (1969). The Will to Meaning: Foundations and Applications of Logotherapy. World Publishing Company,
13. Frankl, V. (1985). The Unconscious God. ‎ Pocket Books.
14.  Frankl, V. (1994). Logotherapie und Existenzanalyse: Texte aus sechs Jahrzehnten. Quintessenz.