Дилема оцінювальної психотерапії та її вирішення у логотерапії В.Франкла

УДК 159.98

Миколай Несправа

Несправа Микола. Дилема оцінювальної психотерапії та її вирішення у логотерапії В. Франкла.  Досліджено питання можливості оцінювальної психотерапії, яке було поставлено В. Франклом у вигляді дилеми ціннісного втручання з боку психотерапевта. З’ясовано, що вирішення дилеми можливо через діалектичну рівнодію совісті пацієнта і логотерапевта. З одного боку відбувається певне звернення пацієнта до цінностей під час якого лікар не нав’язує цінності, так як питання перед ким (Богом, совістю) пацієнт відчуває відповідальність, він вирішує самостійно. З іншого боку, зберігається можливість для втілення установки лікаря реалізувати клятву Гіппократа.

Ключові слова: екзистенційний аналіз, невроз, совість, цінності відповідальність.

Nesprava Mykola. The dilemma of evaluative psychotherapy and its solution in the logotherapy of W. Frankl. The question of the possibility of evaluative psychotherapy, which was posed by W. Frankl in the form of a dilemma of value intervention by the psychotherapist, is investigated. It is found that the solution of the dilemma is possible through the dialectical equality of the conscience of the patient and the logotherapist. On the one hand, there is a certain appeal of the patient to values, during which the therapist does not impose values, since the patient decides independently to whom (God, conscience) he or she feels responsible. On the other hand, it is still possible for the physician to fulfill the Hippocratic oath.

Keywords: existential analysis, neurosis, conscience, values, responsibility.

Вступ. Одне із важливих питань психотерапевтичної практики, яке В. Франкл порушує в різних роботах, пов’язано із проблемою щодо втручання психотерапевта у ціннісну сферу пацієнта. В. Франкл зазначає, що лікарі часто стикаються з тим, що хворі перекладають на них свої духовні проблеми і вимагають підказати вихід, висловити певне ставлення до їхніх світоглядних рішень і особистісних оцінок, які неможливо ігнорувати. У такому разі, виникає запитання: чи має право сумлінний лікар ухилитися від таких порад? Або навпаки, лікарю дозволено оціночне ставлення до проблеми та акцентування етичних цінностей? Тобто: чи можлива оцінювальна психотерапія, і якщо так, то яким чином вона можлива?

Слід звернути увагу, що існує два полюси у відповіді на вказані запитання, які В. Франкл у статті «Філософія і психотерапія» (Frankl, 1994) охарактеризував як певну дилему.

З одного боку, вся лікарська (зокрема, психотерапевтична) практика спрямована на забезпечення здоров’я пацієнта, як у фізичній, так і у психічній площині. За В. Франклом, невроз як такий зрештою укорінений саме у сфері духовного. Це означає, що невроз розвивається або зберігається під впливом певних світоглядних установок. Тому втручання в сферу особистого світогляду пацієнта, через оцінювання з боку лікаря, на думку В. Франкла, є, в певному сенсі, важливим. Особливо, це стосується проблеми подолання ноогенних неврозів, які виникають не з комплексів і конфліктів (як прийнято у традиційному розумінні), а із докорів совісті та ціннісних конфліктів.

З іншого боку, В. Франкл натякає, що лікар у жодному разі не повинен виходити за межі своєї компетенції. Психотерапевт, на відміну від уповноваженого на це духівника, не має права безпосередньо перекладати свою ієрархію цінностей на пацієнта, вплітати цю ієрархію в психотерапевтичну практику, займатися світоглядним нав’язуванням і брати на себе відповідальність замість пацієнта. Також і запропонований В. Франклом екзистенційний аналіз повинен лише привести людину до усвідомлення власної буттєвої відповідальності. Проте, як свідчив сам В. Франкл (Frankl, 1985), він із радістю приймав на себе відповідальність за те, що був директивним, коли працював із суїцидальними пацієнтами і пропонував їм життєствердний світогляд. Отже, поставлена В. Франклом дилема залишається відкритою і потребує подальшого осмислення.

Зазначимо, що досліджуючи доробок В. Франкла, сучасні науковці не приділяють достатньої уваги вказаній дилемі, здебільшого зосереджуючись на певних логотерапевтичних методах і прийомах психокорекційної роботи, як-от: дерефлексія, «сократівський діалог», персональне осмислення життя (Осика, 2013), парадоксальна інтенція  (Осика, 2013; Шпортун, 2016), або таких ключових логотерапевтичних питаннях, як: сенс життя (Карачинський, 2016; Москалець, 2011), свобода і відповідальність (Москалець, 2011), екзистенціальні виміри (Запорожченко, 2020). У статті Р. Сопівник (Сопівник, 2018), яка найбільш наближена до нашого дослідження за тематикою, автор, розглядаючи проблематику формування ціннісного світогляду за В. Франклом, традиційно займає другий полюс дилеми ціннісного втручання, і лише частково торкаючись механізму її реалізації через совість, більше зосереджує увагу на аналізі самих цінностей. Проте, дослідник не згадує положення В. Франкла, що совість може помилятися, що дає право психотерапевту на директивне втручання у крайніх випадках.

Отже, серед вітчизняних фахівців дилема оцінювальної психотерапії залишається недостатньо розглянутою, що відкриває перспективу для нашого дослідження.

Метою дослідження є експлікація сформульованої В. Франклом дилеми щодо оцінювальної логотерапії та способу її вирішення.

Завданнями дослідження є, по-перше, реконструкція поглядів В. Франкла щодо оцінювальної психотерапії. По-друге,  з’ясування способу вирішення дилеми через такі ключові категорій логотерапії, як цінності та совість.

Методи та організація дослідження. Теоретичний характер дослідження передбачає низку теоретичних методів, як-от: аналіз і синтез, історико-компаративний, системний та діалектичний методи. 

Результати дослідження та їх обговорення. Для розгляду виокремленої В. Франклом дилеми щодо оцінювальної психотерапії спочатку детальніше зупинимося на двох її полюсах.

Першим полюсом дилеми є втручання в сферу особистого світогляду пацієнта, через оцінювання з боку лікаря. На думку В. Франкла (Frankl, 1994), будь-яка психотерапія розгортається на тлі апріорного горизонту і в її основі обов’язково лежить певна антропологічна концепція. Не буває психотерапії, що не враховує світогляду та людського образу. І якщо психоаналітик стверджує, що утримується від будь-яких оціночних суджень, то навіть саме це утримання (як феноменологічне εποχή) з його боку вже є оціночним судженням. Тобто, як зазначає В. Франкл, психотерапія, яка вважає себе незалежною від цінностей, насправді просто не розрізняє цінностей і є бездуховною. Так само як колись існувала психологія без душі, так і зараз, наполягає В. Франкл, є психологія без духу. Однак саме психотерапія повинна остерігатися такої «сліпої плями», оскільки інакше вона стає позбавленою своєї найважливішої зброї в боротьбі за душевне здоров’я пацієнта. Особливо у разі крайньої небезпеки психотерапевт не повинен бути прив’язаний до свого нейтралітету. Як підкреслює В. Франкл, сама клятва Гіппократа змусить лікаря утримувати пацієнта від вчинення самогубства.

Другим полюсом дилеми є позиція невтручання. Як правило, психотерапевт не нав’язуватиме пацієнтові ту чи іншу світоглядну позицію. Логотерапевт не становить винятку. Жоден логотерапевт не буде стверджувати, що в нього є відповіді на питання що цінно, а що ні, що має сенс, а що ні.  Дана позиція осмислюється В. Франклом з точки зору такої формальної етичної цінності як відповідальність, що сама по собі є передумовою для будь-яких інших актів оцінювання, проте не визначає їхньої ієрархії. Відповідальність являє собою, так би мовити, граничне значення етичного нейтралітету, до якого повинна проникати психотерапія як явна і неявна оціночна діяльність. Логотерапевту потрібно остерігатися брати на себе відповідальність замість пацієнта, так як логотерапія має за мету виховання відповідальності. Спираючись саме на особисту відповідальність, пацієнт мусить самостійно пробиватися до конкретного сенсу свого особистого буття-в-світі. Тобто, екзистенційний аналіз в жодному разі не повинен зазначати особі конкретних цінностей. Отже, психотерапевту слід обмежуватися лише тим, щоб допомогти пацієнтові самостійно досягнути реалізації цінностей та смислу, що очікують на нього.

Вирішення зазначеної дилеми, в першу чергу, пов’язано із тою роллю, яку під час вибору цінностей, відіграє совість пацієнта.

Цінності, які В. Франкл виокремлює у три групи (цінності творчості, цінності переживання, цінності відношення) по своїй суті є смисловими універсаліями (Frankl, 1985), які віддзеркалюють глибинні устремління особистості і на які спрямовано здійснення смислу. Якщо смисл пов’язано з єдиною та унікальною ситуацією, то смислові універсалії ‒ з умовами людського існування, і саме ці узагальнені можливості смислу називають цінностями.

В. Франкл неодноразово піддає критиці помилкове, як на його думку, розуміння цінностей як реактивних утворень і механізмів захисту. Він вважає, що цінності кристалізувалися через узагальнення типових ситуацій, з якими людству довелося стикатися в історії. Нині, як зазначав В. Франкл, ми живемо в еру традицій, що руйнуються і зникають. Тому, замість того щоб нові цінності створювалися за допомогою виявлення унікальних смислів, відбувається зворотне. Універсальні цінності занепадають. Тому дедалі більша кількість людей охоплюється почуттям безцільності й порожнечі, або екзистенціальним вакуумом. Проте, навіть якщо всі універсальні цінності зникнуть, життя залишиться осмисленим, оскільки унікальні смисли залишаться незачепленими втратою традицій. За часів, коли десять заповідей втрачають свою безумовну значущість, людина більше, ніж будь-коли, має вчитися дослухатися до десяти тисяч заповідей, що виникають у десяти тисячах унікальних ситуацій, з яких складається її життя.

Як же здійснюється вибір цінностей людиною? Якщо потяги штовхають людину, то цінності, як зазначає В. Франкл, притягують людину, яка завжди вільна прийняти або не прийняти ту цінність, що пропонує їй ситуація. Наявність різного типу цінностей у тій чи іншій конкретній життєвій ситуації створює своєрідне поле сил, що впливає на свідомість індивіда. Є ситуації, в яких людина опиняється перед вибором цінностей, перед вибором між принципами, що суперечать один одному. Конфліктний характер більшою мірою притаманний цінностям, які за визначенням, на противагу єдиному у своєму роді конкретному смислу ситуації, є узагальненими смисловими універсаліями. Іншими словами, на практиці людині дуже часто доводиться ніби «розриватися» між різними цінностями, що тягнуть її якщо не в протилежних, то в істотно відмінних напрямках.

Проте, як підкреслює В. Франкл (Frankl, 1985), не доведено, що цінностям неминуче притаманний конфліктний характер; адже можливі перетини між сферами значущості цінностей можуть бути ілюзорними, коли перетинаються лише їхні проекції в нижчому вимірі. Лише тоді, коли ми розпізнаємо ієрархічну вищу диференціацію двох цінностей, вони видаються нам такими, що перетинаються і конфліктують у ділянці перетину, як дві кулі, що, проектуючись із тривимірного простору на двовимірну площину, видаються такими, що проникають одна в одну.

Слід зазначити, що переживання ієрархічного порядку цінностей не позбавляє людину від ухвалення рішень, тому людина, як вважає В. Франкл (Frankl, 1985), потребує механізму, який би давав змогу обирати найголовніше з усього різноманіття доступних цінностей. І такий механізм, на його думку, є совість людини. Істинна совість, як підкреслює В. Франкл, не має нічого спільного з «псевдомораллю суперего», її не можна також змішувати з процесом зумовлювання.

Людина завжди вільна прийняти або відкинути цінність, яку пропонує їй ситуація. Це справедливо також щодо ієрархічного порядку цінностей, які передаються моральними та етичними традиціями і нормами. Вони мають пройти перевірку совістю людини, якщо тільки людина не відмовляється підкорятися своєї совісті і не заглушає її голосу. Тобто вибір не здійснюється довільно, він походить від совісті і підпорядкований совісті. Тільки совість дає людині свободу прийняти рішення, але не довільно, а відповідально. Звісно, сам цей вибір вільний і стосовно совісті; але ця свобода полягає єдино і тільки у виборі між двома можливостями: послухатися совісті або ж проігнорувати її попередження. Якщо совість систематично і методично пригнічують і заглушають, усе обернеться або конформізмом, або тоталітаризмом.

Отже, пряме призначення совісті, за В. Франклом (Frankl, 1985), ‒ відкривати людині Необхідне, яке завжди Єдине. Тобто йдеться про ту єдину унікальну можливість конкретної особистості в конкретній ситуації. Те, що підказує совість, завжди однозначне. Як припускає В. Франкл, совість, виявляє унікальний смисл у будь-якій ситуації через схоплювання гештальту на основі того, що ми називаємо волею до смислу. Жива, ясна і точна совість ‒ єдине, що дає людині можливість чинити опір ефектам екзистенціального вакууму (конформізму і тоталітаризму).

Ще один важливий момент щодо розуміння совісті пов’язаний із її трансцендентним походженням і свободою. На думку В. Франкла (Frankl, 1985), совість може бути зрозуміла тільки під надлюдським кутом зору. Коли ми на самоті відверто ведемо розмову із самим собою, то співрозмовника в таких діалогах, як вважає В. Франкл, можна назвати Богом, незалежно від того, чи є ми віруючими чи атеїстами. В першому випадку це буде Бог у релігійному розумінні (відповідно, совість як передостання інстанція), в другому ‒ «підсвідомий Бог» (совість як остання інстанція).

У такий спосіб, совість є інтуїтивною і творчою здатністю,  яка навіть може наказувати людині зробити щось, що суперечить тому, що пропонується суспільством, до якого вона належить. Для ілюстрації В. Франкл наводить умовний приклад (Frankl, 1969) творчої совісті індивіда із племені канібалів, яка цілком може виявити, що в конкретній ситуації буде більше сенсу пощадити ворога, ніж його вбивати. Таким чином, совість починає революцію, і те, що сьогодні було унікальним сенсом, може завтра стати універсальною цінністю: «Не вбий».

І якщо розум потрібен людині насамперед для того, щоб визначати найефективнішу реальну дію в тій чи іншій конкретній життєвій ситуації, то совість ‒ для того, щоб виявляти найцінніше. Приклад такого виявлення ми зустрічаємо у житті самого В. Франкла, коли він, отримавши  американську візу міг врятуватися від жахів голокосту, виїхавши з Відня. І ця дія була б для нього найбільш раціональною з точки зору збереження власного життя. Проте за закликом власної совісті, він залишився із престарілими батьками у Відні, відмовившись від еміграції. І хоча незабаром В. Франкл разом із ними потрапив до нацистського концтабору, він ніколи не шкодував про обране рішення.

В руслі вирішення дилеми ціннісного втручання, слід зазначити, що з точки зору В. Франкла, психотерапевт не повинен нав’язувати цінностей пацієнтові, тому що останній має бути спрямований до своєї власної совісті. У сьогоднішній час, коли поширюється почуття смисловтрати, перед логотерапевтом постає задача повернути людині довіру до несвідомого (Frankl, 1985), щоб вона могла почути вимогу совісті, яка притаманна кожній конкретній ситуації. Як підкреслює В. Франкл, чи слід підтримувати такий нейтралітет навіть щодо Гітлера? І дає стверджувальну відповідь, тому що на його думку, Гітлер ніколи не став би тим, ким він став, якби він не придушив у собі голос совісті.

Проте перед обличчям суїцидального ризику, на думку В. Франкла, цілком законно втрутитися, тому що тільки совість, яка помиляється, може наказати людині вчинити самогубство, або може наказати людині вчинити вбивство, або, якщо знову згадати Гітлера, геноцид.

Тобто, людина  не тільки керується совістю в пошуку сенсу, але іноді й вводиться нею в оману. Як зазначає В. Франкл (Frankl, 1985), до останнього подиху людина не знає, чи втілила вона справді сенс свого життя, чи лише помилялася. Навіть на своєму смертному одрі ми ніколи не дізнаємося, чи не веде нас «орган смислу», наша совість, шляхом помилок. Совість ‒ це безумовно людський феномен. Але, як наголошує В. Франкл, це «усього лише» людський феномен, який є схильним до загальних умов людського існування в тому відношенні, що несе на собі відбиток скінченності людини. Справді, людина вільна і відповідальна. Але її свобода ‒ це не всемогутність. І людська мудрість ‒ це також не всезнання. Людина ніколи не знає, чи є істинним той сенс, який вона прийняла для себе. Але щоб не суперечити своїй людяності, людина повинна безумовно підкорятися своєї совісті, хоча вона і усвідомлює можливість помилки. Як зазначає В. Франкл, можливість помилки не позбавляє її необхідності намагатися.

Вище сказане звертає увагу нашу увагу на те, що ми не знаємо, чи була права совість іншої людини. Але це, як вважає В. Франкл, не означає, що істини не існує. Може бути тільки одна істина; але ніхто не може знати, чи володіє нею він або хтось інший. Можливість, що моя совість помиляється, передбачає можливість, що совість іншого може бути правою. Це тягне за собою смиренність і скромність. Якщо я хочу шукати сенс, я повинен бути впевнений, що сенс є. Якщо ж, з іншого боку, я не можу бути впевненим у тому, що я знайду його, я повинен бути терпимим. Це, на думку В. Франкла, жодним чином не має на увазі якого б то не було індиферентизму. Бути терпимим ще не означає приєднуватися до вірування іншого. Але це означає, що я визнаю право іншого вірити в його власну совість і підкорятися їй. Проте нерідко буває корисно підкоритися совісті іншого, пам’ятаючи, що сенс життя є рівнодія совісті всіх і кожного.

Саме у такий діалектичний спосіб взаємодії совісті пацієнта і логотерапевта створюється вектор будь якої ситуації і стає можливим вирішення дилеми ціннісного втручання. Відповідно пацієнт під час психотерапії приходить до розуміння власної відповідальності як визначальної риси свого існування. За власною ініціативою він обирає цінності, які відповідають його неповторній особистості та унікальній долі. Водночас, для лікаря зберігається можливість реалізувати клятву Гіппократа.

Висновки.

В. Франкл формулює питання можливості оцінювальної психотерапії, яке пов’язано із наступною дилемою: з одного боку, для психотерапії існує необхідність оціночного ставлення до проблеми, з іншого боку є моральна неможливість нав’язування цінностей психотерапевтом.

Вирішення вказаної дилеми пов’язано із питанням співвідношення цінностей і совісті. Цінності у системі В. Франкла виступають як певні атрактори, що притягують людину і створюють своєрідне поле сил, які впливають на свідомість індивіда у тій чи іншій життєвій ситуації. Іноді відбуваються ситуації, в яких людина опиняється перед вибором цінностей і принципів, що суперечать один одному. Такий вибір не здійснюється довільно, а підпорядкований совісті, яка дає людині свободу прийняти відповідальне рішення. Тобто цінностям необхідно пройти перевірку совістю людини, яка є органом духовного несвідомого, що дає змогу інтуїтивно відчути й знайти той смисл, який криється у будь-якій ситуації. Відповідно, вибір цінностей і побудова їхньої ієрархії залежать від того, на що наважився сам пацієнт, який приймає цінності та відчуває відповідальність без лікарських нав’язувань.

Отже, задачею логотерапевта є спрямування пацієнта до його власної совісті. Логотерапевт,  повинен розширити поле зору пацієнта та прояснити спектр цінностей і смислів. Проте вибір з цього спектру пацієнт, знаходячи справжній сенс, здійснює сам. Це дозволяє викликати у пацієнта власну відповідальність як визначальну рису свого існування. Саме у такий спосіб вибір цінностей і визнання відповідальності здійснюється пацієнтом без жодного нав’язування з боку лікаря.

Водночас, дилема ціннісного втручання, що сформульована В. Франклом враховує, що наша совість може помилятися (наприклад, схиляючи нас до самогубства або вбивства), а совість іншого може бути правою. Це має налаштувати людину на смиренність і розглядати кожну ситуація як вектор дії совісті пацієнта і логотерапевта. Тобто діалектична взаємодія совісті пацієнта і логотерапевта дає рішення зазначеної дилеми. Відповідно логотерапію можна трактувати як інтерсуб’єктивну взаємодію совісті пацієнта і логотерапевта.

Література

1. Запорожченко, О. (2020). Екзистенціальні виміри логотерапії В. Франкла. Сучасна психологія: проблеми та перспективи. Збірник наукових праць, 77-80.
2. Карачинський, О. (2016). Сенс як інтегративна основа особистості у теоріях особистості і логотерапії В. Франкла. Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія : Психологічні науки, 3, 87-97.
3. Москалець, В. (2011). Смисл життя, свобода та відповідальність особистості у вченні Віктора Еміля Франкла. Психологія особистості, 1, 86-98.
4. Осика, О.В. (2013). Логотерапія В. Франкла в психокорекційній роботі зі школярами. Проблеми сучасної психології, 21, 531-541.
5. Сопівник, Р.В. (2018). Концептуальні основи формування ціннісного світогляду особистості у системі логотарапевтичних поглядів Віктора Франкла. Науковий вісник Нац. університету біоресурсів і природокористування України. Серія : Педагогіка, психологія, філософія, 279, 278-283.
6. Шпортун, О. (2016). Парадоксальна інтенція В. Франкла у психотерапії неврозів. Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія : Педагогічні науки, 3, 267-278.
7. Frankl, V. (1969). The Will to Meaning: Foundations and Applications of Logotherapy. World Publishing Company.
8. Frankl, V. (1985). The Unconscious God. ‎ Pocket Books.
9. Frankl, V. (1994). Logotherapie und Existenzanalyse: Texte aus sechs Jahrzehnten. Quintessenz.

References

1. Zaporozhchenko, O. (2020). Ekzystentsialʹni vymiry lohoterapiyi V. Frankla [Existential dimensions of V. Frankl’s logotherapy]. Suchasna psykholohiya: problemy ta perspektyvy. Zbirnyk naukovykh pratsʹ, 77-80. [In Ukrainian]
2. Karachynsʹkyy, O. (2016). Sens yak intehratyvna osnova osobystosti u teoriyakh osobystosti i lohoterapiyi V. Frankla [Meaning as an integrative basis of personality in V. Frankl’s theories of personality and logotherapy]. Zbirnyk naukovykh pratsʹ Natsionalʹnoyi akademiyi Derzhavnoyi prykordonnoyi sluzhby Ukrayiny. Seriya : Psykholohichni nauky, 3, 87-97. [In Ukrainian]
3. Moskaletsʹ, V. (2011). Smysl zhyttya, svoboda ta vidpovidalʹnistʹ osobystosti u vchenni Viktora Emilya Frankla [The meaning of life, freedom and personal responsibility in the teachings of Viktor Emil Frankl]. Psykholohiya osobystosti, 1, 86-98.
4. Osyka, O.V. (2013). Lohoterapiya V. Frankla v psykhokorektsiyniy roboti zi shkolyaramy [V.Frankl’s logotherapy in psychocorrective work with schoolchildren]. Problemy suchasnoyi psykholohiyi, 21, 531-541. [In Ukrainian]
5. Sopivnyk, R.V. (2018). Kontseptualʹni osnovy formuvannya tsinnisnoho svitohlyadu osobystosti u systemi lohotarapevtychnykh pohlyadiv Viktora Frankla [Conceptual foundations of the formation of the value worldview of the individual in the system of logotherapeutic views of Viktor Frankl]. Naukovyy visnyk Nats. universytetu bioresursiv i pryrodokorystuvannya Ukrayiny. Seriya : Pedahohika, psykholohiya, filosofiya, 279, 278-283. [In Ukrainian]
6. Shportun, O. (2016). Paradoksalʹna intentsiya V. Frankla u psykhoterapiyi nevroziv [The paradoxical intention of V. Frankl in the psychotherapy of neuroses]. Zbirnyk naukovykh pratsʹ Natsionalʹnoyi akademiyi Derzhavnoyi prykordonnoyi sluzhby Ukrayiny. Seriya : Pedahohichni nauky, 3, 267-278. [In Ukrainian]
7. Frankl, V. (1969). The Will to Meaning: Foundations and Applications of Logotherapy. World Publishing Company.
8. Frankl, V. (1985). The Unconscious God. ‎ Pocket Books.
9. Frankl, V. (1994). Logotherapie und Existenzanalyse: Texte aus sechs Jahrzehnten. Quintessenz.

Відомості про автора

Несправа Микола, доктор філософських наук, професор кафедри психології Комунального закладу вищої освіти «Дніпровська академія неперервної освіти» Дніпропетровської обласної ради, Дніпро, Україна

Nesprava Mykola, doctor of philosophical sciences, professor of the department of psychology Communal institution of higher education «Dnipro Academy of Continuing Education» of Dnipropetrovsk regional council

ORCID ID: https://orcid.org/0000-0003-0415-1837

E-mail: n.nesprava@gmail.com